Полтававодоканал

КП ПОР «Полтававодоканал»

м. Полтава, вул. Пилипа Орлика, 40А
Контактна інформація

Приєднуйтеся до чат-ботів! Докладніше


Василь Забишний: «Полтававодоканал — це мій дім!»

24.11.2020, 08:56


Інтерв´ю з радником із виробничих питань КП «ПОЛТАВАВОДОКАНАЛ» Василем Забишним видалося тривалим: скільки Василь Іванович під час нашої нетривалої розмови надав консультацій щодо виробництва – навіть полічити годі! Колеги-водоканалівці і телефонували, і приходили до кабінету із запитаннями, просили поради, хвалилися, що розв´язати ту чи іншу проблему вдалося.

– Я ж радник – от і раджу (посміхається). Приємно, що мій досвід допомагає рідному підприємству. Отож, питайте: я і Вас проконсультую, – жартує Василь Іванович.

Ви справді працюєте у Водоканалі півстоліття? – дивуюся.

– Після служби в Армії, де, до речі, також довелося працювати за фахом (служив у будівельних військах м. Чита Забайкальського військового округу), 29 вересня 1971 року прийшов працювати у Водоканал. Трудитися почав у мережі водопостачання.

Яким тоді був Водоканал?

– Тоді підприємство було у власності міста. Коли я почав працювати, у нас уже був автомобіль: чорний «воронок», що «відслужив» у міліції. Машина ця була єдина – розвезе по місту ланки водопровідників (чоловік 10 наб´ється туди), і кожна ланка має виконати своє завдання – викопать яму, поставить хомутик чи що там, і загорнуть. До цього майстрів розвозили підводою. Коня, якого туди запрягали, звали Орлик. Власне, я почав працювати за умов технічного прогресу – Орлик «пішов на пенсію» якраз перед тим, як я прийшов до Водоканалу.

Оцей технічний прогрес на людей вплинув?

– Робота йшла швидше. Одна справа підводою дотрюхикати до місця, а інша – автомобілем. Однак знайомі дівчата, побачивши нас вдень на вулиці, переходили на інший її бік, – лукаво прищурюється Василь Іванович. – От уявіть: ідемо по місту, виконавши роботу, 2-3 чоловіки. У кожного в руках відра, лопати в землі, та й самі ми не надто чисті, бо все ж вручну робили. Зустрічаємо знайомих, гульк – а вони на інший бік вулиці перейшли, бо соромно з нами вітатися… Престижно було працювати на заводах «Знамено», «Лтава», там працівники отримували великі зарплати – відтак мали чудовий вигляд…

Вочевидь, Вас це в роботі не зупиняло!

– До Водоканалу я прийшов слюсарем, потім став майстром – у свій час я закінчив будівельний технікум за спеціальністю «Гідротехнічне будівництво електростанцій». Поки сплив мій, як то кажуть, комсомольський вік, зрозумів, що у Водоканалі грошей я не зароблю. Тому у 80-х роках подався до Якутії видобувати золото: працював на гідромоніторі. За рік у Якутії заробив грошей, став так би мовити на ноги – уже ж сім´я була – і повернувся на Водоканал. На іншому підприємстві я себе просто не уявляв.

Це правда, що Ви сім разів їздили вчитися водопровідній справі до Німеччини?

– Так! Вперше потрапили туди з іншими фахівцями Водоканалу у 2000-му році. Власне, у Німеччині ми побачили, наскільки ми тоді були далекі від справжньої цивілізації! Потім ми тісно спілкувались щодо виробничих питань з німецькими фахівцями, які нам дуже допомагали технологічними порадами. Загалом, співпраця з німецькими професіоналами почалася з Києва.

Це як?

– Поїхали ми до столиці на презентацію EWE-Armaturen, Seba, WKT. Почали спілкуватися, а я кажу: от ми у Полтавському водоканалі пластикові труби не застосовуємо – ми поклали подібні ще у 80-х роках, а воно кругом потекло. Тому ми уже 20 років їх не прокладаємо. А мені відповідають: класти їх треба не так, як ви, а по-іншому. Приїхавши, кажу директорові: німці сказали, що ми неправильно робимо. Він каже: дзвони їм, хай їдуть у Полтаву і покажуть, як треба. Ми копаєм траншею 500 м по Зигіна. Вони грузять у Німеччині фуру з трубами і їдуть до Полтави. Німецький фахівець Андреас Есерер нас консультував, що та як робити. І ми тоді вже почали з цим матеріалом працювати, і всі у Полтаві лише пластик почали прокладати. Перший етап – закупили труби у Львові, і у нас була база цього матеріалу. Хто прокладав у Полтаві труби, то брали їх у нас – це була гарантія якості. Адже на той час в Україні було близько 70-ти підприємств, які випускали труби, а от якісні випускали одиниці. А розібратися з цим було, звісно, складно. Тоді, власне, ми і «рвонули» щодо якості. До 2010-го року був час, що ми перекладали до 80 км трубопроводів різного діаметру на рік!

Нічого собі!

– А Ви як думали! Довелося навіть штат працівників скорочувати…

Чому?

– Зараз порахуємо. До цього у нас у кожному районі Полтави працювало по три ланки фахівців (чоловік по 5-6 кожна) на добу. У кожному з районів в аварійках три чоловіки плюс майстер, в рембригаді на 2-х машинах по 7 слюсарів. От і виходило: у кожному районі по три «бички» (так ми і зараз називаємо знайомі усім полтавцям автомобілі з жовтими будками) – 9 машин, плюс 2 рембригади – це 11 машин, і 12-та – аварійка. Зараз же виїжджає по 5 «бичків» на день. Адже аварійність водогонів зменшилась – і за рахунок перекладення водогінних мереж, і через інші чинники. Скажімо, ми розробили індивідуальну систему (вона лише у Полтаві діє) щодо регулювання тиску у трубопроводі. Якщо у нас до цього подача в місто становила 100 тис куб метрів на добу, то зараз – 56-58 тис.

А з каналізацією щось подібне можна зробити?

– Це дуже болюча проблема для нас. Адже більшу частину каналізаційних мереж в Полтаві прокладали в 60-80-х роках минулого сторіччя, коли активно розбудовували інфраструктуру міста. Найпопулярнішим і найдешевшим матеріалом для цих робіт тоді був залізобетон. Утім, такі труби мають гарантійний термін користування лише 25 років, тому і «відслужили своє» вони ще у 90-х. Отож нині лише у Полтаві 52 % вуличних каналізаційних мереж зношені та аварійні, а таких колекторів – 84%! На жаль, частковий ремонт місць аварій власними силами підприємства не дає сталого позитивного результату, майже одночасно виходить з ладу мережа не в одному місці, а по всій своїй довжині. Розв´язання цієї проблеми впирається у ще одну – кошти, а їх підприємству бракує…

– Скільки грошей треба?

– Це питання не у моїй компетенції. Однак скажу, що ще на початку 2018 року на нашому підприємстві розробили програму для заміни колекторів. За розрахунками фахівців, якщо би з того часу на це закладали по 200-250 млн. грн. бюджетних коштів, за 5-6 років можна було б повністю відновити каналізаційне господарство міста. На жаль, нині у переважній більшості випадків ми можемо усувати аварії тільки локально…

Василю Івановичу, у жовтні Вам виповнилося 70 років. Чому Ви й досі на Водоканалі? Що Вас тут тримає?

– Це моє! Я його, як то кажуть, крутив, створював його, будував. Працював і вдень і вночі, було таке, що і по кілька діб поспіль. Словом, Водоканал – це мій дім! Я кожен болтик тут знаю…


Інші новини